СПРАВА №...

Привіт! Я - Марта "Чорна Медея", народилась у мальовничому прикарпатському селищі Гірне. Мої батьки - інтелігентні люди: матір - місцева вчителька, батько - юрист, мав на той час адвокатську порадню. Він, доречі, брав участь у тоді голосному процесі за вбивство польського міністра Пєрацького.

Виросла я у режимі "спартанської" суворості, проте мої батьки завжди любили й цінували мене. Змалку мене відправляли на кілька тижнів у пластові табори, за що мій батько постійно радів за мене, адже в цих таборах привчали молодь дисципліні й послуху, формували світогляд і патріотизм.

Моя перша школа - гімназія у Стрию, та сама, де колись навчався Степан Бандера. Доволі легко мені вдавалась математика й література, захоплювалась класикою, особливо античністю. Далі мене прийняли в лави українських націоналістів, де за мої інтереси до літератури мене й охрестили як "Медея".

Доволі непогано розмовляла німецькою, адже мій батько - колишній офіцер австрійської армії і ще з дитинства "прищепив" до мене замилування до цієї мови.

На час перших совєтів, я з батьками змушена була тікати до Кракова, інакше чекали б нас Соловки або Дем'янів Лаз коло Станіслава. У генеральному губернаторстві я вступила до гімназії в Холмі.

Після повернення до рідного міста Львова, де я мешкала на вулиці Сикстуській, 50 (тепер П.Дорошенка, 50) у шановної пані Марії Махновської, дружини страченого в Катині полковника кавалерії війська польського, мене взяли стенографісткою у німецьку таємну поліцію, де я барала участь, як перекладач, у різних допитах арештованих українських націоналістів. Так я розказувала інформацію нашим хто зломився, хто зрадив чи був донощиком.

Одного разу, коли проводили допит Івана Климіва, де до нього приставили ката Вірзінга, рідкісного садиста, якого виводила з себе непорушна Климова стійкість, проте він загинув в мене на очах. Я не витерпіла, втекла звідти і пішла в підпілля. Пам'ятаю, все місто було обклеєно листівками щодо мого розшуку та винагороду у 10 000 рейхсмарок. Незнаю як, проте гестапівці вийшли на мій слід та в неочікуваний момент здійснили облаву. Тоді ще була страшна перестрілка. Мої товариші, націоналісти, захищали мене, проте в них не було жодного шансу проти німецьких ворогів, яким була потрібна лиш моя кров. Я наказала своїм товаришам тікати і сама тримала лінію оборони. Проте і в мене не було шансів проти численної кількості гестапівців. Я не хотіла в полон, я не хотіла страждати, не хотіла на допит, до тих безжальних катів, мені прийшлось це зробити...